Велика книга маленького українця. Захопливі розповіді з історії, природознавства та народознавства України - Вікторія Вікторівна Садівнича

За часів існування в Україні «сольового» промислу в Європі лютувала епідемія чуми. Чумаки, аби не завезти хворобу до України, з ніг до голови вимазувалися дьогтем. За однією з версій, слово «чумак» пішло саме від уподібнювання страшних чорних постатей із недугою, котру зображували як стару жінку в чорному вбранні.

Чумаки не просто перевозили товар на тисячі кілометрів, а й боронили його від численних розбійників (лугарів). Напади останніх були звичайним явищем, тому чумакам доводилося розвивати навички не тільки купців, а й воїнів. Історики вважають, що осердя козацтва сформували колишні чумаки.

Майже всі сучасні шляхи загальноукраїнського значення заснували саме чумаки. Коли наші землі вкривали безкраї степи, більшість доріг з’єднували між собою тільки найближчі села. Чумакам було невигідно марнувати час, подорожуючи поселеннями, тож вони прокладали власні шляхи, прив’язуючись лише до річок задля орієнтації на місцевості та постійного доступу до прісної води.

Чумаки укладали міждержавні економічні угоди незалежно від військово-політичної ситуації на землях, де здійснювали свою торговельну діяльність. Це дозволяло їм не боятися військ сусідніх держав, займатися своєю справою й відкривати нові ринки збуту й імпорту.

1788 р. в Катеринославі князь Григорій Потьомкін організував чумаківський «обоз» (близько трьох тисяч чотириволових фур, понад тисяча волів та півтори тисячі погоничів) для постачання стотисячної армії, що тримала в облозі Очаків. До цього формування ввійшли здебільшого мешканці Єлисаветградщини, оскільки саме там розташовувався один із найбільших у тогочасній Україні осередків чумацтва.

Писанкарство – це вид народного мистецтва, що полягає в розписуванні яєць. Чисте гладкофарбоване або оздоблене візерунками яйце набуло важливого символічного й релігійно-обрядового значення ще задовго до християнських часів. У багатьох народів збереглися перекази, у яких яйце є джерелом життя, світла й тепла, навіть зародком Всесвіту. Існують також численні легенди, що пояснюють використання писанок під час святкування Великодня, пов’язують виникнення традицій писанкарства з євангельськими подіями (страстями Христовими) тощо.

Середньовічні писанки до наших днів не збереглися. Однак масове розписування яєць існувало протягом століть. У XIX ст. писанкарство в різних варіаціях побутувало на всій території України, про що свідчать колекції українських писанок у музеях Києва, Лубен, Львова, Кракова, Варшави, Брно тощо.

…найдавніші писанки зберігаються у фондах Музею етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України і походять із сіл Острів (1882 р., Львівщина), Слобідка (1891 р., Поділля) тощо?

Своєрідні місцеві особливості писанкарства існували й на початку XX ст. Розрізняють писанки Подніпров’я, Слобожанщини, Полісся, Поділля, Бойківщини, Гуцульщини, Лемківщини тощо. На Слобожанщині й Покутті поширені крапанки, на Бойківщині й Лемківщині – так звані «шпилькові» й крапанки. Гуцульські писанки виконувалися писачком із конусоподібною трубочкою.

Гончарство – обробка глини й виготовлення з неї різноманітного посуду, а також цегли, кахлів та іншої кераміки. Гончарні вироби на території України, що належали до трипільської культури, уже вражали вишуканістю форм і цікавим оздобленням. На ручному гончарному крузі, що з’явився на території України в II ст., з використанням спеціальної обпалювальної печі – горна – жителі Київської Русі, де гончарне ремесло досягло високого рівня розвитку, виготовляли переважну більшість керамічного посуду. У XIV–XV ст. в Україні почали застосовувати досконаліший та продуктивніший ножний круг.

Українські гончарі виробляли різноманітний посуд для приготування, зберігання й подання на стіл тих чи інших страв (горщики, миски й полумиски, глечики, макітри, гладишки, тикви, барильця, довжанки, баньки, куманці), а також декоративний посуд, кахлі, черепицю, цеглу, дитячі іграшки тощо. Розквіту гончарства на українських землях сприяли поклади високоякісних червоних, червоно-бурих та світло-сірих глин. Це зумовило виникнення осередків керамічного виробництва.

Посуд кожного району мав свої особливості, тому сформувалися різні оригінальні школи виготовлення та розпису кераміки. Ще в Середньовіччі одна з таких шкіл виникла в селі Опішня на Полтавщині. Одним із найбільших осередків традиційного гончарства Опішня залишилася дотепер. Наприкінці 80-х років XX ст. тут було створено Державний музей-заповідник українського гончарства, який нині перетворився на Всеукраїнський центр дослідження, збереження й популяризації гончарної спадщини України.

Ковальство – обробка металів способом гарячого кування. На території України це ремесло сформувалося ще в давньоруський період. З розвитком обробляння металів у XV–XVI ст. від ковальства відокремилися вужчі галузі: виготовлення голок, годинників, ювелірна справа (золотарство), осередками яких стали міста.

У XVIII–XIX ст. майже в кожному селі були (зазвичай на околиці) кузні – переважно зрубні, вкриті гонтом або дошками будівлі, у яких містилися горно, закріплене на вертикальній колоді кувадло, точило, корито з водою для гартування та охолодження виробів, підпора для підковування чобіт. Біля кузні влаштовували пристосування для шинування коліс, а також інколи стовп для прив’язування коней на час підковування. До традиційного інструменту коваля належали великі молоти та малі молотки, обценьки, рубила, пробійники тощо. Наприкінці XIX ст. з’явилися гайкові ключі, ключі для нанесення різьби, пили-ножівки, розточки, лещата, ножиці для металу тощо.